Пiслямова до: Оксана Лущевська. Вітер з-під сонця: повість. Ілюстрації Яни Гавриш. – К.: Фонтан казок, 2016. – Серія «Книжка про мене»

 Якщо тобі буде нецікаво читати повість Окса­ни Лущевської «Вітер з-під сонця» сьогодні вже з першої сторінки, можеш не примушувати себе це робити завтра. Як і цю післямову теж.

Усе пояснюється елементарно: будь-який при­мус — це посягання на твою свободу, а отже, і на тебе самого. Парадоксально звучить, але в цьому творі у тебе якраз і буде шанс отримати якнай­більше саме її — свободи.

У твої часи безтурботного, а значить справж­нього життя свобода в мене завжди асоціювала­ся передовсім із літніми канікулами — так-так, саме літніми, бо вони найдовші, й ти частіше можеш дозволити собі прогулянки на свіжому повітрі, зрештою, як і далекі подорожі. А ще сво­бода в мене завжди асоціювалася з морем — із його примхливістю й безмежністю, з морським вітром. Авжеж — літні канікули біля моря у кож­ного завжди проходять незабутньо, а морський вітер чи не тричі на добу може змінювати свій на­прямок, приносячи то дощик, то сонячне тепло. А можливо, хтось згадає повітряного змія, якого запускав у дитинстві, — хоч як би міцно ти його тримав за мотузок, а все ж таки тебе з тим же ві­тром зрадить і, вирвавшись, полетить високо в небо…

А чи задумувався ти коли-небудь про те, чому всі обожнюють постити у соцмережах котів? Від­разу припускаєш, що це наймиліше створіння, яке завжди задоволене життям, простягає ліниво до тебе лапки, вигинає спину… І такою безтурбо­тністю віє від самої їхньої котячої природи, що на мить хочеться стати просто ним — котом, що гуляє сам по собі.

І справді: свобода робить природу нашого єства кращою. Найбільше її брак чомусь почина­єш гостро відчувати у підлітковому віці, коли за­борони батьків або примус робити те, чого зовсім не хочеш, тебе просто дратує, виводить із себе. По суті, у цьому причина всіх наших конфліктів з батьками. І не треба думати, що твої забаган­ки «дати спокій» є безпідставними, бо вже давно психологія відкрила таке поняття як «особистий простір», «особиста зона комфорту». Я, скажімо, лише нещодавно дізналася — і хочу поділитися з тобою, — що, заходячи до кімнати дитини вже семирічного віку, треба стукати у двері. Після семи років життя людина потребує особисто­го простору, до якого вона має право когось не впускати. Добре, коли «вітер змін» твого настрою затихає і душа знову стає «ціла», «неушкодже­на» й готова далі продовжувати боротьбу з усім світом, налаштованим у певну мить лише проти тебе…

Світ дорослих незрозумілий, нецікавий і об­межений обов’язками працювати, виховувати, піклуватися про щось або когось. Десь до 15 ро­ків свого життя найзаповітнішою мрією прак­тично кожної дитини є якнайшвидше стати до­рослим. А далі навпаки — ти ніби чіпляєшся за кожен рік свого «старіння», уникаєш обов’язків, вимагаєш до себе уваги й нічого не віддаєш на­взаєм — бо «так треба», бо вони «твої батьки, і це вже зобов’язує».

Життя таке непередбачуване: хвороба або на­віть смерть близької людини, пережита нами у підлітковому віці, — це вже як екзамен на до­рослість. Як невчасно, думаєш ти, ставати до­рослою дитиною. За браком часу і надлишком емоцій найперше, чим відразу заповнюєш втра­ту, — діяльністю і підвищеною увагою до себе, щоб «жаліли»… Коли дитина горює, їй не такий уже й суттєвий пошук причини нещасть — а суттєво, щоб пожаліли. Дорослі ж, навпаки, вва­жають це за слабкість і мужньо намагаються вистояти під поривами життєвого вітру. А може, треба навпаки?

І десь у глибині душі тобі щось підказує: на­став час подбати найперше про тих, хто зали­шився поруч. Ти за цей час подорослішав, а мама чи тато змаліли, стали по-дитячому безпорадни­ми та вразливими…

Навчитися знаходити необхідні слова під­тримки і не претендувати на роль людини, на­вколо якої має закрутитися тепер весь світ до­рослого, — це майстерність «утримати в руках повітряного змія», навчитися відбудовувати нове життя разом і водночас для кожного своє — з тією свободою, за яку так уперто боровся ще до­недавна.

І тут приходить розуміння, що свобода має да­рувати гармонію і щастя, а не лише перетворюва­тися на бунти проти посягань на «твою терито­рію» (ти ж не кіт?).

Момент справжнього життя для Рисі — зу­стріч із Жекою, для Жеки — з Рисею, а для мами Жеки — зустріч із Вадимом. І кожен подолав для цього свій шлях — хоча здавалося б, що бути щасливим так просто, бо найпотрібніші люди — поруч.

Вітер з-під сонця пролетів в історіях кожного персонажа повісті Оксани Лущевської, надавши кожному мить очікуваної свободи, а отже — змогу

сказати самому собі абсолютно спокійно і впев­нено: «завтра… завтра…»

Бо «завтра все буде зовсім по-іншому».

Оксана Проселкова,

вчитель, член журі конкурсу

«Напишіть про мене книжку!»