Рецензії Усі

І знову літо…

23.02.2016.
viter_1

«Десь угорі вітер дув досить сильно. І здавалося, що дув він не з моря, а просто з-під сонця. Пориви вітру відчувалися тільки там, де мигтів синій змій. Біля нього вертілися мартини. Кричали своє «кхе-кхе», мов намагалися розпізнати в змієві якогось дивного птаха».

Мовби тло зі стрічки – лиман, небо, лінія горизонту… Чайки заграють до пляжників, півгодинне переминання персикової кісточки, сонячне пощипування носа та рамен – так розгортається настроєвість повісті Оксани Лущевської «Вітер з-під сонця». Ось тільки цей текст не про принади відпочинку. Це психологічна повість про вміння відкинути увесь непотріб минулого, перетворивши його на внутрішній монолог, уміння відпустити повітряного змія у далекий, інший простір (тут повітряний змій не є метафорою, побачите самі) й не чекати на «завтра», та, чого таїти, це повість про симпатію, що може перерости у те світле, омріяне почуття, оспіване поетами. Відтак, герої повісті – не прості персонажі…

 Рися. Сині очі. Синя бандана. Темно-русі короткі коси. Вона ̶ та, хто з’являється у снах… Ефектно, правда ж!? А ще Рися – це мрії про гори (звісно, де лиман, а де гори?) та знайомство з… Але це згодом, а поки мала: «часом збирає маленькі камінці. А на далекому пляжі знаходить великі мушлі. […] Потім вона клеїть із мушель і камінців сувеніри. Теж на продаж. Ними торгує мама. Буває, що й Рися. Та загалом вона більше допомагає татові з рибою. Здебільшого вранці. Вдень у Рисі інші обов’язки: чистити й мити клітки, де живуть пташки та дрібні гризуни, яких продає тато. Міняти їм підстилки, воду, корм. Замітати чи пилососити довкола кліток». Ось так Рися щоліта гарує разом із батьками. Усе, аби пережити зиму, аби дотягти до наступного літа. Рися – звичайне дівча, яке навчається дорослішати. Вона щаслива з того, що має велик і салатовий наплічник. А ще ж – наколінникики! Правда, наколінники їй татко подарує насамкінець туристичного сезону. У цілому Рисі самотньо: єдині, із ким дівча може говорити щиро – це білий кіт (думаю, цей котисько припаде Вам до серця) і морська свинка Зінько. Їм Рися розповідає про най-най-най… Одне слово, про те, чого не може розповісти виснаженим щоденною працею батькам.

Женька. Тут усе просто: хлоп росте і вимальовує в уяві добрий справедливий світ, де на нього б звернули увагу. Як і Рися, Женька мріє про одне дуже важливе для нього знайомство, на яке аж ніяк не зважиться уже друге літо поспіль. (Чи бува, у Рисі й Женьки не одна мрія на двох?) А покищо Женька – це згущений болісний спогад про батька. Батько для Женьки – всюди. Навіть здибанка з білим котом для нього – спогад про батька: «ти схожий на Вуді Аллена. […] Улюбленого кіноактора тата». І зовнішньо Женька подібний до тата: «Скуластий, як тато. Ніс довгий теж, як був у тата. Очі чорні, глибоко посаджені, як у мами. Про неї Женька думати не хоче. Від тих думок йому шкребе всередині й пересихає в роті». На все ж є свої причини!

 Мама Женьки:«колись була, наче повільна музика. А зараз мама як тиша, яку Женька боїться порушити». Вона хоче налагодити особисте життя уже без тата і в тому має чарівного помічника зі своїм специфічним «колом дії» − подругу Клементину (самотню перфекціоністку, яку видають бездоганно білі зуби та надлишок солодкавих парфумів). Мама Женьки піддається її впливові, бо має певність: без Клементини не відбудеться магічне «завтра все буде зовсім по-іншому». І варто додати, без Клементини Женькина мама не зуміє відпустити повітряного змія, щоб злапати нового.

Білий кіт. «Кіт живе на березі давно. Його територія починається тут, біля каміння, а закінчується кількома прилавками на базарі».Читачу, якщо ти уже почав читати «Вітер з-під сонця», – приділи котові найбільше уваги! Попри те, що він героїчно полює на вже кимось упійману рибу (чи то іншим котом, чи рибалкою – байдуже!), не поспішай із нього кепкувати, адже без його допомоги історії Рисі, Женьки, Женькиної мами так і не перетнуться, а розсипляться, наче копійки з дірявої кишені. Саме оце біле котисько і проведе нас разом із нашими героями до місця їхньої зустрічі – на затоцький базар.

А зараз повернімося туди, звідки все й розпочалося,  ̶  на початок тексту. Саме там, у вислові «Carpe diem», що з латинки тлумачиться як «лови момент», і прихована ідея повісті. Момент – це поштовх. Але ж чи так у житті героїв? Кожен із них має шанс отримати такий поштовх – чи то на рівні слова, чи навпаки − коли вже бракне й слів – щоб подолати власний шлях до вивільнення від «паразитуючого завтра». Ось тільки чи не проґавить його хтось із них?

Катя Сінченко