Рецензії Усі

А найкрасивіше – із Зайчиком…

04.05.2016.
OBKLADYNKA_shop

Почну з байки… Одного разу мені треба було пояснити малюкові, навіщо мити руки після горщика, але так, щоб, крий Боже, нічого злого йому не навіяти. Отож кажу: «Їсти смаколики немитими руками – не гарно!» А сама до себе: «А чому ж не гарно?» Малюк: «Я Вас послухаю, але якщо мені не сподобається, я не буду слухатись». Відповідно, і руки мити після горщика. «Добре», − кажу, а сама відчуваю, – це мій провал! Що ж далі? Страхати бактеріями? Але ж їх не видно, та й чи такі вони погані та злі? Ні! Мушу вигадати щось чудернацьке, у що можна повірити. Точно! Мильні бульбашки! «Так, малюче! На чистих долоньках мильна бульбашка триматиметься довше!» Але не обов’язково після горщика, − двічі провалилась. «Руки добре ростуть від води. Звісно, вони й так ростуть, але ж як повільно, тож якщо мити, то ростимуть швидше…» Але й від цього аргументу малюкові не тепло й не гаряче – руки малюк уперто не миє, а байка лишається без гепі енду.

Так ось. Від цієї байки, коли я вже була готова до розпачу, й почалося моє читання книжки-білінґви Івана Андрусяка. У «Магазині невидимих речей» (The Shop of Invisible Things) письменник пропонує чудовий вихід із подібної оказії – від нерозуміння і впертості до підступної витівки чи забавки – реагувати аналогією. Тим паче, коли малеча сама провокує…

Отож, у «Магазині невидимих речей» Іван Андрусяк порушує кілька серйозних питань: Як пояснити дитині, що треба вдягатись? Та чи взагалі треба тому надавати ваги? (Тати і мами, не хвилюйтесь, на роздяганні не залежатиме).

Читати тим, кого цікавить «що?»

Прокинувшись, малючка Ляля знімає піжаму й вирішує, що їй і так добре, без усяких сукенок, майточків чи шкарпеточок. Ляля собі бавиться в подобі янголятка, практично не бешкетує, а на зауваження батьків вдягтись реагує по-своєму, − іде на закупи у магазин невидимих, а точніше видимих тільки для Лялі, речей. Варто сказати, що у магазині невидимих речей Ляля не єдина шанувальниця прозорої вдяганки: «дітей у тому магазині видимо-невидимо <> Котрі ходять, а котрі й повзають. Роздивляються, вибирають, штанці й платтячка приміряють».

Тоді, як Ляля-Голячок тішиться своєю уявою і вдягає найкрасивіші уявні майточки, шкарпеточки і платтячко, ясна річ, із зайчиком, мама Лялі чинить мудро: не береться настановчо переконувати її, адже ви вже знаєте мою байку і розумієте, що це не вихід, так, і мамине «одягнися», і татове «схаменися» і «ги-ги!» сестрички на Лялю не діють. Маємо питання: у чому вихід? Забавка! Звісно, забавка! Ось чого бракує! Мама вчасно підхоплює гру Лялі і готує особливий сніданок, попередньо завітавши до магазину невидимих речей: «Ось тобі кашка манна, солодка й пахуча – ням-ням… Ось тобі сирна запіканка, солодка й пахуча – ням-ням… Ось тобі молочко свіженьке, солодке й пахуче – ням-ням». Отож, спрогнозувати поведінку Лялі після такого сніданку буде не важко… Скажу одне – мамі таки вдалося порозумітися із Лялею.

ляля

Читати тим, кого цікавить не тільки «що?», а й «як?»

Мова й ілюстрування твору. Ідея двомовного видання звісно не нова, однак книга Івана Андрусяка має свою специфіку, оскільки в ній не лише подвоюється мовлення, але й подвоюється художнє оформлення у виконанні Оксани Липки. Художниця влучно поєднує техніку шиття і малюнку, адже у тексті йдеться як про малячі бешкети, так і про вдяганку: «Вибрала і Ляля аж три платтячка. Одне в горошок, одне в смужечку, а третє, найкрасивіше – із ЗАЙЧИКОМ». Так, шиттям авторка ілюстрацій виважено схематично зображує світ Лялі (ясна річ, базовими кольорами), адже схематичне сприймається малюками ліпше, аніж об’ємні оковирні малюнки (певна, що кожен пригадає собаку на чотирьох лапах, намальованих вервечкою чи людину із ногами в бутах-кулях).

Вживання повторів. Структура тексту вибудувана на ритмізованих рефренах. Доволі органічно у текст вплетені і повтори в ілюстраціях Оксани Липки – горошок, смужечка, зайчик (і не випадково зайчик, бо так часто ніжно кличуть тати і мами своїх малюків, запозичуючи слова з «королівства звірят», − зайчику, котику, курчатку тощо). Це привертає увагу малюка й сприяє засвоєнню лексики.

Звуконаслідування. «Ляля» − є не лише добре продумаю власною назвою, але й загальним означенням як малючок, так і малюків. «Ляля», − говорить про себе дитина. «Ляля» – вказує на на інших, до себе подібних «ляль», і так говоритиме ще довго, допоки зможе себе ідентифікувати із конкретним образом Я. Але облишмо розумування. Ляля – це просто милозвучно та симпатично, врешті Ляля − часто вживане, як і губне «ням-ням».

Отож, повернімось собі в «Магазин невидимих речей» і обираймо все, що підкаже нам наша уява, а майстерно написана оповідка й супровідні ілюстрації нам у цьому зарадять. Я вже не кажу про саму Лялю та її маму.

Катя Сінченко